Теорія кошика з цибулинами: етнос, нація і пам’ять про походження

Людство влаштоване доволі дивно.

Ми одночасно є біологічним видом, історичною пам’яттю, політичним проєктом і набором міфів про самих себе. 

Людина народжується в певній родині, говорить певною мовою, успадковує культурні звички, але водночас може змінити державу, політичну лояльність, релігію, а іноді — навіть власну ідентичність.

Саме тому питання етносу й нації залишається одним із найскладніших у гуманітарних науках. Надто біологізований підхід неминуче скочується в расизм і примітивний есенціалізм. Надто конструктивістський — перетворює народи й культури на майже випадкові адміністративні конструкції.

Істина, як це часто буває, лежить десь між цими крайнощами.

Можливо, для пояснення цієї проблеми підійде проста аналогія — теорія кошика з цибулинами.

Уявімо цибулину. Вона складається з шарів. 

Старі шари поступово відходять углиб, поверх них наростають нові. 

Частина з них походить із початкового зародка, частина — результат впливу ґрунту, клімату, вологи й часу. Але попри всі зміни ми все одно впізнаємо цибулину як ту саму рослину.

Етнос багато в чому схожий саме на таку цибулину.

Він не є «чистою кров’ю», як це уявляли расові теоретики XIX століття. Але він і не є цілковито випадковою вигадкою чиновників чи газетярів, як це іноді трактує радикальний конструктивізм.

Етнос — це історично вирощена форма культурної спадковості. Мова, міфи, колективна пам’ять, релігія, кухня, поведінкові моделі, уявлення про добро і зло — усе це накопичується шарами. Частина старих шарів може зникати або приховуватися до певного часу в глибинах. 

Частина — відроджуватися через століття. Але сама структура пам’яті зберігається.

Саме тому етнос здатен переживати держави.

Зникали імперії — Ассирія, Візантія, Австро-Угорщина, СРСР. Але етноси часто продовжували існувати і до, і після їхнього розпаду: вірмени, євреї, курди, баски, каталонці, киримли, туареги.

Етнос може існувати без держави. Держава без етнокультурної основи — значно рідше.

Національні міфи майже завжди люблять вигадувати «чисте походження». 

Але історія людства — це історія змішування. Майже всі великі народи формувалися внаслідок міграцій, асиміляції, зміни мов, релігійних трансформацій, завоювань і торговельних контактів.

Сучасні французи — це не просто «нащадки галлів». У них змішані кельтські, романські, германські та середземноморські компоненти. 

Сучасні турки Анатолії генетично значно ближчі до давнього населення Малої Азії, ніж до центральноазійських тюрків, але культурно стали тюркським народом. 

Болгари колись були тюркським степовим племенем, а сьогодні є слов’янським народом. Сучасні московити — не лише слов’яни, а складний сплав фіно-угорських, слов’янських, тюркських, частково балтських і степових компонентів.

Історія етносів більше нагадує ріку, ніж застиглий льодовик.

Після катастрофи нацизму тема раси стала майже табуйованою. І це зрозуміло: спроба пояснити історію через «чисту кров» призвела до однієї з найбільших трагедій XX століття.

Але й повне заперечення будь-яких біологічних чи популяційних відмінностей теж виглядає спрощенням.

Люди, як і будь-який інший вид, формують популяції. 

Географія, клімат, спосіб життя і тривала ізоляція залишають слід у:

- зовнішності;

- генетиці;

- частково навіть у поведінкових адаптаціях.

Проблема не в самому визнанні відмінностей. Проблема починається тоді, коли відмінності перетворюють на ієрархію.

Сучасна наука дедалі більше схиляється до думки, що людина одночасно є:

- біологічною;

- культурною;

- символічною;

- історичною істотою.

Тобто етнос не можна звести ані до генетики, ані до паспорта.

Іноді відмінності між етносами порівнюють із відмінностями між породами одного й того самого виду тварин. Наприклад, породами котів чи собак. Аналогія частково працює — різні популяції справді можуть накопичувати певні особливості. Але тут існує фундаментальна різниця.

Породи собак створювалися штучною селекцією під конкретну функцію: полювання, охорону, пастушу роботу, декоративність.

Людські етноси так не формувалися.

Людина — істота насамперед культурна. Культура передається значно швидше, ніж генетика.

Один і той самий народ може:

- змінити мову;

- змінити релігію;

- змінити цивілізаційну належність.

Історія людей — це не селекція порід, а безкінечне переплетіння пам’яті й адаптації.

Не менш цікавою є й протилежна крайність — сучасне праве розуміння нації, як майже виключно «кровної» спільноти. Значною мірою це є реакцією, як на радянський інтернаціоналізм, так і на радикальний глобалістський конструктивізм кінця XX — початку XXI століття. У такій моделі нація починає сприйматися передусім як велика розширена родина, об’єднана походженням, генетикою та «спільною кров’ю», тоді як культурні й політичні аспекти відходять на другий план.

Проблема такого підходу полягає в тому, що він погано пояснює реальну історію народів. Майже всі сучасні нації формувалися через змішування, асиміляцію та багатошарову культурну еволюцію. Якщо спробувати довести ідею «чистої крові» до логічного кінця, більшість сучасних суспільств виявляться «недостатньо чистими» за власними ж критеріями. Ба більше, такий підхід неминуче починає шукати «правильних» і «неправильних» представників народу, а це вже створює ґрунт для ксенофобії, сегрегації та нових форм етнічного есенціалізму.

Але якщо етнос — це цибулина, то нація радше нагадує кошик, у якому лежать різні рослини.

Уявімо багато цибулин. Різних — 80% цибулі, 10% часнику, кілька тюльпанів, кілька гіацинтів. Але всі вони лежать в одному кошику. Або навпаки — кошик може бути майже повністю однорідним.

Саме так працюють нації.

Нація — це не обов’язково один етнос. Часто це політична форма співіснування кількох етнічних груп. Нація — це кошик, який держава намагається зробити спільним домом.

Французький кошик каже: «Усе, що лежить у цьому кошику, — французьке».

Американський: «Неважливо, ким ти був. Важливо, що ти погодився жити за правилами цього кошика».

Деякі імперські моделі, навпаки, часто кажуть інакше: «Усі рослини в цьому кошику насправді — цибуля. Навіть якщо вони тюльпани».

І саме тут починаються проблеми.

Особливо сильно плутанина між поняттями «етнос», «нація» та «національність» проявилася саме на пострадянському просторі. Значною мірою це стало спадком радянської адміністративної традиції, де складні історичні й культурні процеси намагалися вмістити у кілька бюрократичних граф. У результаті слово «етнос» для багатьох стало чимось майже музейно-фольклорним — піснями, вишиванками, народними танцями чи антропологічними вимірюваннями черепів, тоді як реальні питання колективної ідентичності були перенесені на термін «національність».

Парадокс полягав у тому, що радянська система одночасно заперечувала «буржуазний націоналізм» і водночас сама постійно фіксувала етнічність як одну з базових характеристик людини. Достатньо згадати знамениту графу «національність» у паспорті СРСР. Формально йшлося не про громадянство і не про політичну націю, а саме про етнокультурне походження.

При цьому сама графа «національність» відігравала двоїсту роль. З одного боку, вона справді допомагала зберігати самоідентифікацію багатьох народів усередині величезної надетнічної конструкції СРСР. Для мільйонів людей вона залишалася символічним нагадуванням про походження, мову, родинну пам’ять і належність до власної культурної традиції.

Але водночас ця ж графа ставала інструментом сегрегації та прихованої етнічної ієрархії. Формально СРСР проголошував інтернаціоналізм і рівність народів, однак на практиці «неправильна» національність могла створювати серйозні обмеження при вступі до окремих вишів, роботі в дипломатії, армії, партійному апараті, спецслужбах чи науковій кар’єрі.

Через це у пострадянській свідомості досі часто змішуються абсолютно різні рівні ідентичності. Етнос сприймається як щось «кровне» або архаїчно-побутове, нація — як майже синонім держави, а національність — як їхня дивна суміш.

Хоча насправді це різні явища.

Етнос — це історична і культурна цибулина пам’яті.

Нація — політичний кошик спільного існування.

Громадянство — юридичний статус.

Одна людина може одночасно належати до українського етносу, бути громадянином Канади й частиною англомовної канадської політичної нації — і в цьому не буде жодного протиріччя.

Людина перебуває одразу в кількох кошиках:

- родинному; 

- етнічному; 

- державному; 

- цивілізаційному.

Як люблять казати на Сході — одного разу кілька садівників вирішили створити ідеальний сад. Перший засадив землю однією-єдиною культурою. Сад виглядав акуратно і правильно, але виявився вразливим: однієї хвороби вистачило, щоб загинуло майже все. Другий вирішив дозволити рости всьому підряд. Спочатку сад виглядав живим і вільним, але невдовзі сильні рослини почали душити слабкі, а порядок перетворився на хаос. Третій зрозумів, що справжній сад — це не однаковість і не безлад. Різні рослини можуть існувати разом, якщо між ними є межі, міра і спільний задум.

По суті, саме так і влаштовані стійкі цивілізації.

Імперія намагається зробити всі рослини однаковими. 

Охлократія перестає розрізняти рослини взагалі. 

Цивілізація ж намагається поєднати відмінності, не знищуючи їх.

І, ймовірно, саме тому етнічна й національна ідентичність ніколи не зводиться лише до крові або лише до паспорта.

Людина одночасно успадковує:

- біологічне походження;

- культурну пам’ять;

- мову;

- середовище;

- політичну лояльність;

- історичний досвід.

Етнос формується не лише генетикою, а й пам’яттю поколінь.

Нація — не лише походженням, а й спільним політичним існуванням.

Саме тому людські суспільства більше схожі не на чисті породи й не на безлику масу, а на складний сад, де різні корені століттями переплітаються між собою, зберігаючи при цьому власну форму.

Сучасна людина взагалі рідко має лише одну ідентичність.

Вона може одночасно бути:

• баварцем, німцем, європейцем;

• євреєм, американцем, носієм західної цивілізації;

• киримли, українцем, пострадянською людиною.

І це не обов’язково суперечність.

А якщо ми говоримо про сучасні тенденції та перспективи, то ситуація стає ще складнішою.

Маємо ціле асорті ідентичностей:

• ціннісно-ідеологічну — і якщо раніше це були «правий–лівий–центрист» або «нацист–демократ–комуніст», то сьогодні багато політичних платформ відрізняються доволі умовно. Важливішою, зокрема через інтелектуальну деградацію, знову стає релігійно-конфесійна складова. Сюди ж можна віднести дихотомії щодо ставлення до природи (умовні експлуататори проти екоактивістів), здоров’я (прибічники ЗСЖ проти любителів алкоголю/тютюну/наркотиків), харчування (вегани проти м’ясоїдів), війни та права на зброю (пацифісти проти мілітаристів і асоціацій власників зброї);

• соціально-персоналістську — з погляду гендерної належності, сексуальної орієнтації, ставлення до інституту сім’ї та шлюбу (моногамофіли й полігамофіли, прихильники проміскуїтету та прихильники нерозривних союзів на все життя), дітей та їхнього виховання;

• біолого-видову / цивілізаційну — коли суб’єкт ставить собі питання: «Хто я?» Людина, квадробер, рептилоїд, фіксик чи ельф? І якщо людина, то створена з глини Єговою чи нащадок австралопітеків? Яка моя цивілізаційна платформа — юдео-християнська, номадична, гірська, мусульманська, буддійська чи політеїстична? Я хочу залишатися органічною людиною чи готовий до вживлення чипів, використання екзоскелетів і генної інженерії? Я готовий до синтетичної цивілізації людей, кіборгів і роботів?

І це лише штрихи до того переліку викликів, який уже лежить на нашому столі.