Привласнення СРСР

 

Після розпаду СРСР однією з головних інтелектуальних проблем пострадянського простору стало змішування понять «радянський» і «російський». Сьогодні це здається майже звичним: радянські фільми називають російськими, радянських учених — російськими, радянську перемогу — виключно російською. Однак подібна підміна не лише історично неточна, але й принципово спотворює саму природу радянського проєкту.

Більшість сучасних етнологів сходяться на тому, що головним маркером етнічної належності є не походження і навіть не мова, а самоідентифікація. Людина належить насамперед до тієї культурної спільноти, частиною якої вона сама себе вважає. Саме тому в XX столітті мільйони людей різних національностей — євреї, українці, московити, татари, грузини, вірмени, казахи та багато інших — сприймали себе передусім як «радянських людей».

Радянська ідентичність була не етнічною, а імперською та цивілізаційною. Це принципово важливо розуміти. СРСР не був національною державою росіян у європейському сенсі цього слова. Це був величезний надетнічний проєкт, який намагався створити нову спільноту поверх десятків народів, мов і традицій. У цього проєкту були власні міфи, власна культура, власна естетика і навіть власний тип людини.

Тому творці радянської культури не можуть автоматично записуватися виключно в «росіяни». Конструктор Корольов був українцем за походженням, Баграмян — вірменином, Дунаєвський — євреєм, Айтматов — киргизом, Параджанов — вірменином, Окуджава — грузином. Але всі вони одночасно були й радянськими людьми, що працювали в межах єдиного культурного простору. Саме цей простір і породив феномен радянської цивілізації.

Захід часто спрощує цю картину за інерцією, сприймаючи СРСР як «історичну Росію». Однак для сучасної рф подібна підміна вже давно стала свідомою державною політикою. Усе радянське поступово переписується як виключно «російське», а сам СРСР подається не як складна багатоетнічна конструкція, а як форма розширеного існування російського народу. Фактично йдеться про символічне привласнення величезної спільної спадщини.

Тут важливо розрізняти етнічні та імперські культури. Етнічна культура належить конкретному народу — його мові, пам’яті, фольклору, території. Імперська ж культура об’єднує багато народів у межах спільної політичної та культурної системи. Одна й та сама людина цілком може належати одночасно до двох таких рівнів ідентичності.

Роберт Бернс одночасно є шотландським поетом і частиною британської культури. Микола Гоголь належить українській культурній традиції, але водночас був одним із ключових авторів літератури Російської імперії. Подібні приклади характерні практично для будь-якої великої цивілізації.

Проблема сучасної росії полягає в тому, що після розпаду СРСР вона не намагалася створити нову повноцінну надетнічну модель. Теоретично в 1990–2000-х роках міг виникнути зовсім інший проєкт — умовно євразійський, федеративний, орієнтований на різноманіття. У ньому московитський компонент був би лише одним з елементів поряд із сибірським, уральським, далекосхідним, поморським, татарським, кавказьким та іншими регіонально-культурними світами. Російська мова могла б залишитися мовою міжнаціонального спілкування, але без претензії на культурне поглинання решти.

Однак москва обрала інший шлях. Замість створення нової громадянської ідентичності почалася поступова реставрація архаїчної імперської моделі — з культом центру, «скрєпами», сакралізацією держави та концепцією «русскаво міра». У результаті федерація дедалі менше сприймається як союз багатьох народів і дедалі більше — як інструмент асиміляції під домінування однієї політичної та культурної групи.

Саме тому сучасний російський проєкт опинився в глухому куті. Він намагається одночасно зберігати імперські масштаби і водночас будуватися навколо вузької етноцентричної моделі. Але великі простори погано утримуються виключно етнічним націоналізмом. Особливо в Євразії — регіоні, історично побудованому на складному співіснуванні культур, мов і цивілізацій.

Ймовірно, новий інтеграційний проєкт у майбутньому зможе виникнути лише у форматі широкої конфедеративної системи — умовної Євразійської або Палеоарктичної конфедерації від Лісабона до Токіо. Не як нова імперія, а як простір співпраці різних регіонів і народів, де жодна ідентичність не претендує на абсолютне домінування.

Парадоксально, але шанс стати одним із архітекторів такої системи у росії справді був ще на початку 2000-х. Однак ставка на реваншизм, мілітаризацію та міфологію «русского міра» фактично знищила цю можливість. Замість потенційного центру великої євразійської інтеграції країна поступово перетворилася на джерело розколу і конфліктів на всьому пострадянському просторі.