Московитський (російський) кейс — один із найскладніших і водночас найпоказовіших прикладів незавершеного імперського націогенезу.
Початково існувала не «російська нація» в сучасному сенсі, а «руська» імперська ідентичність, територіально прив’язана до Русі — насамперед до Київського, Чернігівського та Переяславського князівств.
Втім, говорити про націю тоді взагалі не має сенсу.
Князь у Переяславі, Новгороді чи Полоцьку відчував значно більшу спільність з іншими князями та боярами, ніж із власними смердами. Станово-класова ідентичність була сильнішою за етнічну.
Русь того часу була радше багатокомпонентним імперським конструктом, ніж етнічно однорідною державою. Окрім слов’янського — теж достатньо неоднорідного — ядра до неї входили:
фіно-угорські племена — весь, мурома, меря, мокша, ерзя;
балтські групи;
численні кочові федерати — так звані «свої погані».
Після феодальної децентралізації та розпаду цієї системи починають формуватися окремі ядра майбутніх етносів і держав:
київське — воно ж руське (давньоукраїнське) — та його сателіт Переяслав;
чернігівське — перерваний сіверський, а згодом слобожанський проєкт;
галицьке — західна точка росту, яка в умовах монгольського вторгнення стала основною і дала перше європейське королівство Русь;
новгородське — окремий торговельно-республіканський світ із сильно відмінною мовою, специфікою та потенціалом стати слов’янським членом Балтійської Ганзи;
литовське — не жемайтське, а у значенні Чорної та Білої Русі — плюс сателіти: Смоленська й Турово-Пінська землі;
залєське, де з Ростово-Суздальського тіла виростає московський відщепенець, який пожер своїх творців, а згодом і сусідів — Рязань та Твер.
На цьому етапі не існувало «єдиного руського народу». Точніше, сам етнонім «руський» визнавався насамперед за мешканцями Середнього Подніпров’я, звідки й пішли інші дочірні цибулини, лише частково походячи з київського історичного кореня.
Далі ситуація різко змінюється.
Суто московський проєкт формується вже в умовах існування як улусу Білої/Золотої Орди. Саме там починається синтез:
руської князівської традиції;
ординської державної моделі;
культурних традицій фіно-угорського населення Залісся;
православно-візантійської імперської ідеї.
Поступово москва поглинає:
сусідні залєські князівства;
волзькі ханства;
Великий Новгород.
І на початок XVII століття на виході ми отримуємо той середньовічний московський етнос, етнокультурні риси якого максимально повно збереглися у субетносі/етносі старообрядців, які своєю чергою змогли найбільш розкритися вже за межами Московії.
Петро I запускає другу спробу створення великого імперського кошика. Після приєднання значної частини історичної Русі Московське царство проводить ребрендинг і перетворюється на «росію». По суті, це була спроба не лише розширити державу, а й привласнити історичний символічний центр Русі.
Але й тоді не виникає «російська нація» у модерному сенсі.
Існувала імперія, всередині якої паралельно співіснували:
німецько-козацько-татарська еліта, яка при цьому говорила німецькою або французькою мовами;
староруські етноси — руський/русинський (український) і білоруський;
кілька московських субетносів (старообрядці та селяни-новообрядці);
десяток фіно-угорських народів — як великі, на кшталт карелів, так і малі: комі, ерзя/мокша, марійці, удмурти;
тюркські народи — татари Волги, Сибіру, башкири, казахи;
кавказькі народи;
монгольські групи;
сибірські та північні автохтонні народи.
Конструкт отримав назву «росія», але це ще не означало, що всіх «інородців» почали вважати «росіянами», а тим більше «русскими», навіть якщо частина з них сама себе так ідентифікувала.
Це радше нагадувало дихотомію пізнього Риму, де існували «римляни» як політичний центр і численні провінціали як піддані імперії.
У XIX столітті починається новий етап — епоха націоналізмів.
Значна частина народів імперії починає формувати власні модерні національні проєкти. Причому багато з них — поляки, фіни, українці, вірмени, грузини, азербайджанці та інші — робили це попри територіальну розділеність етнічних земель.
Після лютневої та жовтневої революцій і Громадянської війни імперський кошик розвалюється.
Ті проєкти, які виявилися достатньо консолідованими — і внутрішньонаціонально, і внутрішньоелітарно — змогли створити власні держави: Фінляндію, Польщу, Естонію, Латвію, Литву.
Ті ж, хто не встиг консолідуватися або опинився під багатовекторною воєнною загрозою — Україна, Крим, Білорусь, Інгрія, Кубань, Дон, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Північний Кавказ, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан, Ідель-Урал, Тива, Бурятія, Якутія, Уральська, Сибірська та Далекосхідна республіки — були включені до нового більшовицького цивілізаційного проєкту.
Геніальний розрахунок Леніна полягав у тому, що він зумів вибити у національних еліт новоутворених націй не лише соціальний аргумент, а після низки помилок — і етнонаціональний.
І лише згортання світової революції — поразка комуністичних проєктів у Східній та Центральній Європі, а також розгром троцькістського крила всередині більшовицького середовища після приходу до влади Сталіна — призвели до трансформації проєкту комуністичного надетнічного плавильного котла в неоімперський проєкт «русского» народу.
Відлига та лібералізація після 1953 року призвели до чергової, більш прогресивної, але від того не менш компромісної концепції — побудови «радянського народу».
З одного боку — і в цьому очевидно полягала стратегічна помилка — влада не могла почати реальну й повноцінну соціалістичну децентралізацію на етно-мовно-культурному рівні в межах СРСР, тому що це означало б визнати правоту критики Троцького щодо необхідності відпустити республіки, а головне — в умовах існування капіталістичного табору — запустити розпад Союзу.
З іншого боку — продовження сталінської моделі подальшої тупої асиміляції народів СРСР, а в перспективі й ліквідації національних структур, за наявності величезної кількості ветеранів — своєрідних нових декабристів — рано чи пізно призвело б до соціального вибуху.
Однак ключовою помилкою залишалася опора всього проєкту на московитську ідентичність, насамперед мовну.
Якби керівництво СРСР взяло за основу націогенезу українську, білоруську мову або, наприклад, їдиш, а в ідеалі взагалі есперанто, і проводило подальшу асиміляційну політику більш системно, не виключено, що на виході справді вдалося б отримати спільну національно-культурну спільність — «радянський народ».
Але сталося протилежне.
Головним інструментом збирання нового імперського кошика стала саме радянсько-російська мова.
І тут часто виникає популярна метафора про те, що російська мова на пострадянському просторі нібито відіграє ту саму роль, що латина в середньовічній Європі.
На перший погляд аналогія справді виглядає переконливо: і латина після розпаду Римської імперії, і російська мова після розпаду СРСР продовжували виконувати функцію lingua franca для величезних просторів.
Однак при уважнішому аналізі стає очевидно, що схожість тут радше зовнішня, тоді як принципові відмінності виявляються значно важливішими.
Передусім некоректно розглядати російську мову виключно як аналог латини без урахування її специфічної радянської трансформації. Значною мірою йдеться не просто про «російську», а про радянсько-російську мову — особливу мовну й культурну форму, сформовану в умовах радянської держави.
Різниця між дореволюційною імперською російською та радянським варіантом мови не зводилася лише до орфографічної реформи 1918 року. Змінилися:
лексика;
стилістика;
ідеологічні конструкції;
адміністративна термінологія;
сама структура публічного дискурсу.
У цьому сенсі різницю між імперсько-російською та радянсько-російською мовою можна порівняти з відмінностями між британською та американською англійською, а в деяких аспектах — навіть вважати суттєвішою.
Однак навіть у такому вигляді радянсько-російська мова принципово відрізнялася від латини.
Латина в ранньосередньовічній Європі вже була «мертвою» мовою еліт. Вона не належала конкретному народу в сучасному розумінні й поступово втрачала зв’язок із Римом як політичним центром. Після падіння Західної Римської імперії жодна з держав Європи не претендувала на прямий контроль над усім колишнім римським простором.
Російська мова перебуває в зовсім іншій ситуації. Вона залишається живою мовою конкретної нації та конкретної держави — «російської федерації» (при тому, що це утворення не є по суті ані російським, ані федерацією). Ба більше, сучасний кремль продовжує активно використовувати мову як інструмент культурного та політичного впливу, агресії та трансформації навколишнього геополітичного простору.
Саме тому російська мова на пострадянському просторі не сприймається як нейтральна загальноцивілізаційна спадщина, подібна до латини. Вона залишається тісно пов’язаною з геополітичними конфліктами, питаннями ідентичності та постімперськими дискусіями.
Тривалість домінування латини в Європі також була незрівнянно більшою. Латина зберігала монопольне становище в церковній, науковій та дипломатичній діяльності майже тисячу років. Російська мова як універсальна мова міжнаціонального спілкування домінувала значно менше — фактично кілька десятиліть радянського періоду й короткий час після розпаду СРСР.
Крім того, в період панування латини багато європейських мов ще не мали розвиненої писемної традиції. Національні літературні мови Франції, Німеччини, Італії чи Іспанії лише формувалися.
На пострадянському просторі ситуація була протилежною: більшість народів уже мали власні літературні мови та культурні традиції. Використання російської мови відбувалося не замість відсутньої писемності, а часто коштом зниження статусу, маргіналізації, а інколи й відвертого лінгвоциду локальних мов. При цьому відбувалося витіснення їх із міського простору, науки, вищої освіти та престижних сфер зайнятості.
Відрізнялися і механізми поширення. Латина поширювалася насамперед через церкву, монастирську культуру та освіту.
Радянсько-російська мова поширювалася через:
державний апарат;
школу;
армію;
індустріалізацію;
адміністративний тиск.
Після розпаду СРСР ця різниця стала особливо помітною.
Якщо для старшого та середнього покоління пострадянського простору російська мова й далі залишалася зручною lingua franca у міжетнічному спілкуванні, то молодь — від Центральної Азії до Кавказу й особливо країн Балтії — дедалі частіше надає перевагу англійській мові як більш універсальному й престижному інструменту міжнародної комунікації.
Особливо різко цей процес прискорився після початку московсько-української війни, коли російська мова остаточно перестала сприйматися як політично нейтральний інструмент спілкування в багатьох країнах регіону.
Сьогодні багато хто продовжує використовувати російську мову виключно з прагматичних причин — тому що співрозмовники з інших держав краще розуміють саме її.
Це вже не мова цивілізаційного проєкту, а радше інерційний інструмент комунікації пострадянського простору.
Саме тому порівняння російської мови з латиною виявляється обмежено застосовним: зовнішня схожість функцій не скасовує фундаментальної різниці історичного контексту, механізмів поширення та культурно-політичної природи обох явищ.
По суті, розпад СРСР знову повернув московське державне утворення до тієї ж історичної розвилки, перед якою Союз стояв у момент свого створення:
конфедерація і децентралізація;
або поступова асиміляція у форматі урізаного «радянського народу» з царсько-російськими атрибутами.
Однак сучасна росія взяла все найгірше від двох своїх попередників.
Від імперії були взяті:
скрєпи;
великодержавний шовінізм;
тріада «церква-держава-путін»;
відповідна символіка.
Від СРСР:
авторитарно-тоталітарні методи;
боротьба з інакодумством;
державна монополія на ключові галузі економіки;
корупція та неефективність.
Залишалася й символічна проблема: федерастія, хоча формально й називалася «російською», підсвідомо розуміла, що використання бренду Русь/Ῥωσία без історичної Русі — України — це приблизно так само, якби România називала себе Imperium Romanum.
І зараз, на дванадцятому році московсько-української війни, уже можна констатувати: москва із завданням відновлення та формування власної оновленої імперської моделі не впоралася.
Чи є вихід із ситуації, що склалася, у того утворення, яке коректніше називати не ерефією, а «Тимчасові північно-східні території»?
Безумовно, є. Але чи сподобається він тим, хто на цих територіях проживає зараз?
Про це — у наступній статті.
