Синдром відкладеного життя

Ця історія мене дуже вразила. Попри те, що автор - московська блогерка, і наразі є стійка відраза до усього з-за порєбріка, ця розповідь дуже доречна.

Вона про покоління наших батьків.

© Ольга Савєльєва

У мами в серванті жив кришталь. Салатниці, фруктовниці, оселедниці. Все громіздке, непрактичне. І ще порцеляна. Гарна, з переливчастим малюнком квітів і метеликів. Набір з 12 тарілок, чайних пар, і страв під гаряче. Мама купувала його ще в радянські часи, і ходила кудись вночі з номером 28 на руці. Вона називала це: "урвати". Коли у нас бували гості, я стелила на стіл киплячо-білу скатертину. Скатертина просила ошатної порцеляни.

- Мам, можна?

- Не треба, це для гостей.

- Так у нас же гості!

- Та які це гості! Сусіди та баба Поліна ...

Я зрозуміла: щоб порцеляна вийшла з серванту, треба, щоб англійська королева кинула Лондон і заглянула до спального району Капотні, в гості до мами. Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яке вже сьогодні - не рахується. Що це за життя таке? Суцільне подолання. Мало грошей, мало радості, багато проблем. Справжнє життя почнеться потім. Прямо раз - і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп з кришталевої супниці і пити чай з порцелянових чашок.

Але не сьогодні. Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку супроводжуючого.

- Відвези мене на ринок, - попросила мама одного разу.

- А що тобі треба?

Останні роки одяг мамі купувала я, і завжди вгадувала. Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені - напевно подобалося мамі. Тому це був такий антишопінг - треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі - і саме від цих обновок мама була в захваті.